Гора Маківка [похід з Тухлі]

• Об'єкт: гора.
• Абсолютна висота: 948м.
• Орографія: Зовн.Карпати —> Сх.Бескиди —> Скол.Бескиди.
• Район: Сколівський.
• Опис: Гора Маківка — окремостояча подвійна гора, невисока і залісена, але чітко виражена. Назва походить від цього ж слова у значенні "верхівка". Відома як місце боїв і поховання УСС, облаштована для відвідувачів і є об'єктом урочистих заходів та реконструкцій. Похід з Тухлі передбачає шлях вздовж автодороги і легкий пологий підйом.

ЗАМІСТЬ ВСТУПУ

---

Вперше я відвідав Маківку в 2013р. з сім'єю — тоді ми шукали прості маршрути, придатні для мами та малої сестри. Піднімалися на вершину з села Головецько, довго і в спеку... Пізніше по самій горі проклали дорогу, що зробило її більш доступною, тож з'явилась ідея прогулятися туди ще раз. Здійснити задум вдалося 8 червня 2016 року, коли в похід вибралися я і Олеся — шлях неочікувано ускладнився, але від того став лише пізнавальнішим.

Звіт оглядовий: з описом маршруту і цікавих місць, позитивних і негативних вражень. Всі використані фотографії власні, за кліком доступні фото в більшому розширенні.

КАРТИ

---

В даному розділі представлено:
1. Карту доїзду автомобілем зі Львова до початку маршруту.
2. Карту маршрутів зі згаданими в звіті об'єктами (позначені лініями).

ОПИС МАРШРУТУ

---

ЯК ДОБРАТИСЯ?

Тухля довга, затиснута горами у вузькій долині, що пронизана річкою, трасою і колією. Оскільки село проїзне, таких рейсів як Львів-Тухля немає, але через нього курсує ряд інших прямих маршруток — з кінцевими у Славську, Волосянці, Лавочному, а також в сусідній Либохорі. Наразі у Львові вони стартують з приміського, хоча в перспективі повинні бути перенесені до автовокзалу на Стрийській... Крім того, є ще залізничне сполучення. Для походу годяться ранкові рейси на Мукачево: регіональний поїзд в 7:15, або електричка в 9:06. Ми скористалися першим, найзручнішим варіантом, який дозволяє дістатися сюди за дві години і залишає максимум часу на власне похід.

ПОЧАТОК МАРШРУТУ. СТАНЦІЯ ТУХЛЯ

Залізнична станція — це стара двоповерхова будівля з назвою посеред стіни. Буквально за 100м від неї проходить траса, що як і колія простягається крізь усе село. Потрапивши на дорогу, звертаємо ліворуч і просто йдемо далі по обочині.

КОНТРОЛЬНА ТОЧКА #1. ЦЕРКВА СВЯТОГО МИКОЛАЯ

З ряду придорожніх хат і типових для гірських районів пилорам помітно виділяється церква Святого Миколая. Мурована та масивна, вона, однак, не є сучасною новобудовою — храм зведено і оздоблено ще в 1900-1904рр. В інтер'єрах збереглися роботи відомого маляра Устияновича. Зовнішній вигляд теж досить витриманий та органічний, що стає рідкістю серед тотального несмаку сільських ремонтів.

Щодо нашого маршруту, то церква має орієнтаційне значення — близько половини шляху, який треба пройти по трасі, вже подолано. Це корисний момент для морального духу мандрівки. Бо в довгих населених пунктах іноді здається, що кінця-краю їм немає. Особливо коли з самісінького ранку починає припікати сонце, мимо котяться блискучі автомобілі, а прогулянку по асфальтованій дорозі хочеться чимшвидше завершити.

КОНТРОЛЬНА ТОЧКА #2. МІСТ ЧЕРЕЗ ОПІР

Пройшовши другу половину траси звертаємо з неї направо, на міст. Бічна дорога, яка відгалужується від основної, перестрибує на протилежний берег Опору і через відокремлені хутори Тухлі прямує в інші села. До речі, якщо добиратися маршруткою, то можна проїхати весь цей відрізок, і попросити шофера зупинитися тут, на "повороті на Головецько"... Хоча спека нікуди не ділася, йти стає веселіше. Довкола тихо, поруч дзюрчить мала річка Головчанка. Так як ми бачимося вперше, то весь час щось одне одному розказуємо, і зовсім скоро перед очима з'являється підніжжя Маківки.

Гору я впізнав по пам'яті з сімейного походу. Щоправда, тоді маршрут стартував з Головецька, і ми довго пленталися туди, поки нас не підібрав якийсь місцевий дядько на машині. По суті, це був добрячий гак. Тепер же просто по схилах Маківки проклали нову дорогу — заїзд туди знаходиться максимально близько до цивілізації. Знайти її легко. На першому повороті ліворуч переходимо Головчанку по місточку, і бачимо перед собою ґрунтівку, яка нахабно вгризається в моноліт гори.

КОНТРОЛЬНА ТОЧКА #3. ПАМ'ЯТНИЙ ЗНАК У ПІДНІЖЖІ ГОРИ МАКІВКА

В підніжжі, на краю засипаної камінням дороги стоїть пам'ятний знак. Це дві великі, грубо обтесані плити, яскраво пофарбовані в кольори прапора, тому добре помітні. Згідно з написом на прикріпленій таблиці, тут у 1989р. проголошено Спілку Незалежної української молоді (СНУМ). Сам знак встановлено в 2015р. під час масштабного облаштування території, приуроченого до століття славетної битви.

Якщо колись на Маківку міг зійти не кожен, то тепер можна спокійно під'їхати автомобілем до самого меморіалу. Ґрунтівка прокладена траверсом і в'ється довгим серпантином навколо гори. Тому підйому майже не відчутно, полотно рівненьке і вкатане, наче асфальтоване.

Обочини, зокрема небезпечні повороти, ретельно промарковані. Подбали також і про пішоходів — лавки наставлені на кожному кроці, багато інформаційних стендів. В лісі приємний затінок, спека вже не донімає. Йти би собі і йти цією дорогою, так нє.

Я орієнтувався, де знаходиться власне вершина, і конче хотів туди забратися. Було ясно, що вона якраз над нами, а ми її оминаємо колом. Тому виникла слабо адекватна ідея скоротити вторований шлях — залізти навпростець на пікову точку, а звідти вже спуститися до меморіалу. Спочатку здійснити той сумнівний задум не вдавалося, бо розритий схил зі сторони гори перетворився у стрімкий, ледь не вертикальний уступ. Але згодом трапилася підпільна, напівмертва стежка, куди ми й звернули. Що вийшло з того "скорочення" описано без культури й совісті у відповідному розділі.

НЕКОНТРОЛЬОВАНА ЧАСТИНА МАРШРУТУ. ВЕРШИНА ГОРИ МАКІВКА

Маківка являє собою розлогу, практично цілком залісену гору з двома чітко вираженими вершинами, сягаючи в піковій центральній точці висоти 948м. Коротка гряда, яка включає сусідню Скубеницю (1072м) та Шалашище (1075м), розрізана долинами потоків і в суцільний хребет не сформувалася. Маківка стоїть відокремлено, і її самотній продовгастий силует гарно проглядається з інших гір, наприклад, зі схилів Путища, як на фото.

Ліс там безпросвітно дрімучий, в чому ми переконалися видершись на неї. Нагородою за похід лютими нетрями стала цікава знахідка — столітні стрілецькі окопи, ті самі з Першої світової. Вони занесені землею, засипані хвоєю та патиками, порослі деревами та папороттю, але все одно візуально помітні [1]. Траншеї тягнуться вздовж гребеня, звідки зручно обстрілювати нападників, що атакують знизу. Бруствер спереду викладений камінням, яке геть вкрилося мохом.

Але чи вартує пертися сюди на гору — вирішувати кожному окремо. Бо це цілковиті хащі, стежок зовсім нема. Найбільш непрохідною виявилася вершина, куди я заліз сам лише заради принципу, вся в завалах і драпаках [2]. Щоправда, її південний схил був випиляний, але тепер його знову захопили кущі та молоді дерева [3]. Від меморіалу по вирубці йде стежка до невеликого просвіту, звідки відкривається чудовий краєвид [4]. Вище вона пропадає і влазить в гущу зелені, тож із вершини вже не видно нічого... Оглядове місце я оцінив минулого разу, а сьогодні мусив вернутися з гори назад до супутниці, щоб разом спуститися на нормальну дорогу. Спуск вийшов жорсткуватий. Часу втратилося добряче. А після того, як ми з такими бідами потрапили до меморіалу, жодного бажання кудись підніматися вже не було.

Як виявилося, точна висота Маківки — неочікувано складне питання. Значення всюди різні, і розібратися в тім цифровім хаосі не легко, хоча можливо... В матеріалах про бої Першої світової часто згадується як "висота 958", як її позначали на старих австрійських мапах. А оскільки гора відома саме через битву Січових стрільців, то це число суттєво поширилося. На радянських картах Генштабу, де точність доведена до дециметра, вказано 933м. Однак по горизонталях видно, що замір чомусь зроблено не на піку, а трохи збоку, при цьому максимум висоти десь у межах 940-950м. Ще гірше заплутує наявність двох вершин у Маківки, іноді їх виділяють аж три: східну, центральну та західну — остання, проте, виражена слабо. Згідно з сучасними даними, вони сягають 936м, 948м та 894м відповідно. Найбільша є водночас і висотою гори.

КІНЕЦЬ МАРШРУТУ. МЕМОРІАЛ УКРАЇНСЬКИХ СІЧОВИХ СТРІЛЬЦІВ

Маківка розташована в межиріччі Опору, де прокладена залізниця, і його притоки Оряви, де тягнеться основне шосе. У Першій Світовій ці дві долини були важливими для просування військ, тож сторони вели жорстку боротьбу за висоти посередині. Фронт з лютого 1915р. йшов по самій Маківці: її центральна вершина була австрійська, а східна — російська. Австрійці 2 квітня 1915р. розпочали кількатижневий напад, в ході якого взято під контроль цілий ряд висот біля села Козьова. Росіяни спланували контратаку з іншого боку та хотіли захопити стратегічну гору Плишка, на південь від Головецька, яка домінує в центрі між обома долинами. Але на їх шляху стояла Маківка.

Українські Січові стрільці входили в австрійську бригаду, що тримала оборону. Фронт тут не рухався понад два місяці — позиції встигли серйозно укріпити, крім того, захисники мали потужну підтримку артилерії. А вороги переважали чисельністю. Тому бій розтягнувся на сім днів, з 29 квітня до 5 травня 1915р.

Перший штурм російських військ 29 квітня провалився, вдалося захопити лише частину окопів з півночі. В ході другого штурму, з 30 квітня до 1 травня, нападники зруйнували дротові загорожі, взяли весь нижній ряд окопів, а тоді й саму вершину. Але після ударів австрійської артилерії та кількох контратак мусили відійти назад, до нижньої лінії оборони. Два дні російське командування стягувало сили, подальший наступ навіть ставився під сумнів. І лише в результаті третього штурму в ніч на 4 травня Маківку зайняли. До обіду на схилах ще тривали дрібні бої, 5 травня стрільці знову спробували відбити гору, та вже безуспішно.

Бій УСС на Маківці розцінюється як "тактична поразка, стратегічна перемога". Затяжна битва та великі втрати зупинили ворога — в ніч на 6 травня російські війська атакували Плишку, але були розбиті, так і не просунувшись далі. Незабаром через масштабний наступ німців увесь фронт почав зсуватися на схід. Росіяни 13 травня без бою залишили Маківку.

Втрати стрільців становили ~40 загиблих, ~80 поранених та ~50 полонених. Безпосередньо на горі поховали 34 вбитих, і в міжвоєнний період цей цвинтар став культовим місцем в патріотичних колах. В радянські часи занедбаний. Сучасний меморіал зведено в 1998-1999рр.: 50 іменних хрестів та один великий з мозаїкою — в честь інших, неопізнаних полеглих. До речі, деяка розбіжність у числі жертв виникає через важкопоранених, що померли невдовзі після бою. Ретельніші дослідження дозволили ідентифікувати більше загиблих, тож офіційна їх кількість тепер склала рівно півсотні.

...Меморіал величний і незворушний. Біляві хрести стримлять акуратними рядами, на кожному вказані прізвище, ім'я та вік — останнє особливо впадає в очі, адже більшості стрільців було всього 18-22 роки. Сьогодні, як і минулого разу, я потрапив сюди у люту спеку, тому, походивши довкола, ми надовго сідаємо на лавочку в тіні дерев.

ОКОЛИЦІ

---

Хоча мета маршруту досягнута, можна і не зупинятись на тому, особливо якщо в запасі ще є час. Можна знайти довкола й інші цікаві об'єкти чи заняття, та повніше використати переваги локації.

СВІДКИ ІМПЕРСЬКИХ ВІЙН

Бій на Маківці став наймасштабнішим та найзапеклішим у цьому районі. Однак сусідні вершини теж добряче потоптані війною: Скубениця та Шалашище, де так само проходив фронт, і вже згадувана Плишка — усі вони були більш-менш захищені окопами, подекуди велися дрібні сутички... Але сьогодні це безпросвітні, повністю залісені гори, мабуть, геть порослі дикими хащами. Тому для туристичного огляду не надто привабливі.

Значно цікавішою є вершина навпроти, північніше через дорогу — розлога і відкрита, вона дарує широченне видноколо. Саме туди ми продовжили наш маршрут після відвідин Маківки, а оскільки об'єкт цілком самостійний, то й описаний окремо як побічний квест на гору Путище. З ним пов'язана ще одна війна, набагато древніша і напівлегендарна.

ПРОСЛАВЛЕНЕ ФРАНКОМ СЕЛО

Саме Тухлю прославив Іван Франко у своїй повісті "Захар Беркут". Твір багатогранний — як годиться, тут сплелися соціальні проблеми, драматичні родинні стосунки, кохання, зрада і щасливий кінець. Але основою сюжету є боротьба селян проти монгольської навали 1241р., а головним персонажем — старійшина громади Захар Беркут. Він, розгадавши свій сон, радить тухольцям скинути з гори священний камінь, щоб загатити ріку і потопити ворожий табір. Завдяки цьому дружний народ здобуває перемогу.

Тепер вже село вшановує письменника. Тут постав маленький, але цікавий меморіальний комплекс: пам'ятник Івану Франкові, криниця, з якої він пив, скульптура з персонажами твору, а також символічний камінь. Знаходиться коло самої дороги через Тухлю, справа по ходу нашого маршруту.

ВАРІАЦІЇ

---

Якщо бракує сил чи часу, або просто не хочеться іти ще раз тим шляхом, маршрут можна дещо спростити.

Вже вкотре стається так, що найвагоміше скорочення — це йти стандартним шляхом і не вигадувати собі проблем. Хороша дорога, з якої ми подалися в хащі, заощадила би купу сил та часу. Ну і не слід забувати, що якщо добиратися маршруткою замість електрички, то варто без жодних сумнівів вийти біля моста через Опір (контрольної точки #2) і позбутися ходьби крізь все село. За бажанням, Тухлею можна спокійно прогулятися вже після мандрівки.

А от дійсно альтернативним і цікавим є варіант через східну вершину Маківки. Ґрунтівка, що веде від підніжжя до меморіалу, робить добрячого гака та петляє траверсом — так для автомобілів легший підйом. Пішки ж можна спуститися напряму, стежкою на схід від меморіалу. Саме нею ми й поверталися з гори, цей відрізок теж позначено на карті. Стежина протоптана слабо, трохи занедбана та поросла молодою зеленню, але не губиться і цілком прохідна... Біда лиш у тім, що виводить вона просто на крутий насип отої нової ґрунтівки, поблизу підніжжя. Тому знайти де тут початок і скористатися цим варіантом для підйому буде важкувато.

ВІДРО ДЬОГТЮ

---

Іноді звіт про подорож може скласти хибне враження, що об'єкт — просто рай небесний. Даний розділ призначений розбити рожеві окуляри. Це відро дьогтю в бочку меду. Негативні моменти і мінуси, побіжно згадані і не згадані в основній частині, тут подані детально, як гола неприкрита правда. Обережно, можлива ненормативна лексика! Присутні зло і ненависть, такі нетипові для туристичного звіту! Слід мати це на увазі, перш ніж читати далі »

ВИСНОВКИ

---

Гора Маківка є прекрасним варіантом для простої туристичної прогулянки. Оскільки туди прокладена ґрунтова дорога, то також є можливість до самого кінця доїхати автомобілем. Дві вершини низькі, залісені та неприступні; об'єкт більш відомий як місце бойової слави і загалом відвідується заради меморіалу. Похід з Тухлі передбачає пологий, дуже легкий підйом серпантином по колу, а повернення — прямою стежкою через східну вершину. Займає небагато часу, близько половини дня, і може бути доповнений сходженням на сусідню гору Путище.