Хребет Ключа [похід з В.Синьовидного]

• Об'єкт: гірський хребет.
• Максимальна висота: г.Яворинка, 940.5м.
• Орографія: Зовн.Карпати —> Сх.Бескиди —> Скол.Бескиди.
• Район: Сколівський.
• Опис: Хребет Ключа — слабко виражений пологий хребет, низький і залісений. Назва походить від основної вершини. Привабливий завдяки численним скельним утворенням на схилах, а також відомий як місце боїв і поховання УСС. Похід з Верхнього Синьовидного передбачає шлях через луки та стрімкий підйом з північного боку.

ЗАМІСТЬ ВСТУПУ

---

Якщо брати до уваги нижні ділянки схилів, то з 2002р. я часто бував у цих горах зі сторони Кам'янки — з сім'єю і з друзями, на пікніках і в мандрівках, — загалом разів шість-сім, однак з них лише двічі ходив вгорі по самому гребені. У 2009р. тато нас із сестрою вів ночувати на скелі Довбуша, через увесь хребет Ключа. У 2015р. я з Аньою прогулялися по ньому після відвідин скель Острова Пасхи, але вершину проминули і швидко спустилися... Ідея піднятися на хребет з іншого боку, а також віднайти там у лісах різні цікаві локації, про які десь вичитав, з'явилася вже давно. Здійснити цей похід 19 березня 2016 року зібралася немала компанія: я, Бодя, Міша, Наталя, Марта і Рома. Ми планували за день потрапити аж на скелі Довбуша — не дійшли, але все склалося навіть краще.

Звіт оглядовий: з описом маршруту і місцевості, позитивних і негативних вражень. Всі використані фотографії власні, за кліком доступні фото в більшому розширенні.

КАРТИ

---

В даному розділі представлено:
1. Карту доїзду автомобілем зі Львова до початку маршруту.
2. Карту самого маршруту зі згаданими в звіті об'єктами (позначений лініями).

ОПИС МАРШРУТУ

---

ЯК ДОБРАТИСЯ?

Хребет Ключа лежить у межах двох областей: основний ряд гір знаходиться у Сколівському районі на Львівщині, ще по кількох вершинах якраз проходить границя, а крайня східна — вже цілковито на Франківщині. Маршрут охоплює львівську частину хребта і починається з селища Верхнє Синьовидне.

Тут проходять залізничні та автомобільні шляхи міжнародного значення, і добратися сюди легко. Щоправда, поїзди на такій малій станції переважно не зупиняються, зате з приміського вокзалу Львова курсують різноманітні електрички з кінцевими в Лавочному, Мукачеві та Чопі. Для походу можуть згодитися денні, що відправляються о 9:06 і 14:16. Численні маршрутки сколівського напрямку наразі теж стартують з приміського, хоча в перспективі мають бути перенесені до автовокзалу на Стрийській... Загалом, варіантів багато, але ми використали комбінований: регіональним поїздом Львів-Мукачево, який відправляється з головного вокзалу о 7:15, дісталися Сколе, а там сіли на першу ж маршрутку в зворотній бік і швидко проїхали тих 10км до Верхнього Синьовидного. Колія і траса поряд, тож до залізничної станції від дороги іти близько 100-200м.

ПОЧАТОК МАРШРУТУ. СТАНЦІЯ ВЕРХНЄ СИНЬОВИДНЕ

Тутешні гірські станції зведені у схожому стилі, і ця не є винятком — стара сірувата будівля з гострим трикутним дахом, на стінах якої великими буквами написана назва. За рейками розкинулися поля та городи — через них можна продертися стежками навпростець, але обхідна дорога краща й більш очевидна.

Треба трохи повернутися вздовж колій назад, у протилежний до руху поїзда бік. На отакому залізничному переїзді з шлагбаумами та будкою звертаємо направо і далі йдемо асфальтованою вулицею поміж хат. Вона повільно перетворюється у ґрунтову дорогу, а замість жилих дворів з'являються пилорами, закриті бази і занедбані залишки нафтопромислу. Ліворуч вимальовується річкова долина, і невдовзі селище закінчується. А запилюжений шлях з рясного бур'яну виводить на берег до переправи.

КОНТРОЛЬНА ТОЧКА #1. МІСТ ЧЕРЕЗ ОПІР

Колись я часто відпочивав на Опорі, тож цей підвісний міст добре мені знайомий. Старші місцеві люди кажуть на нього "лавка". Він веде до села Побук, захованого за стрімким протилежним берегом, і видається не зовсім безпечним — до іржавих тросів кустарно причеплені старі щербаті дошки, які з часом нищаться, залишаючи по собі непривітні прогалини. Однак мене малого це якраз веселило; розгойдувати кладку чи сидіти посередині, звісивши ноги над рікою, було улюбленою забавкою. Те саме й сьогодні: нас багато, від різких кроків всю конструкцію хитає, і знову це якось усіх радує.

Понад мостом стовбичить розсипчастий кам'яний горб, з якого відкривається широченний краєвид на долину, а Верхнє Синьовидне лежить прямо на долоні. Ще звідси чудово помітно як хребет Ключа, так і наступну точку маршруту — невеличку гору перед ним. Ми не затримуємось і в темпі рухаємося далі, напряму бездоріжжям, бо на шляху ніяких перешкод немає. Рівні встелені травою поля не надто гірші аніж дорога, хіба що іноді ноги натрапляють на земляні грудки, а довкола валяються посохлі гігантські борщівники... На узліссі виходимо на ґрунтівку, яка починає полегеньку підніматися серед тоненьких, ще безлистих дерев. Стає душно, і аж тут ми вперше зупиняємось, щоб переодягтися.

КОНТРОЛЬНА ТОЧКА #2. ВЕРШИНА ГОРИ ЧЕРВОНІ БЕРЕГИ

Гора отримала свою назву завдяки вигляду знизу, з долини Опору. Її підніжжя — це розмитий річкою берег, стрімкий та скелястий, що вирізняється темно-червоним кольором порід. Однак по ходу нашого маршруту цього не видно, а гора скидається на невеличкий залісений горбик. На самій вершині, що досягає відмітки 595м, знаходиться широка галявина, обросла густими травами та молодими деревцями. Вдалині проглядається хребет Ключа, але плескатий рельєф і ряди ялин по периметру суттєво обмежують краєвид.

Без зволікань прискорено спускаємося вниз по об'їждженій ґрунтівці. Тут навпоперек під землею пролягає нафтопровід "Дружба", але на поверхні стоїть лише мала допоміжна конструкція, загороджена металевою сіткою. А поруч в тіні дерев ми знайшли столик і неочікуване плетене крісло, неначе тут хтось часто буває.

Нижче простягнулися луки — така собі полонинка, яку, можливо, використовують під сінокіс чи випас худоби. Поки всі відпочивають, я вирішую роздивитися. Позаду чітко помітна гора Червоні Береги, звідки ми щойно зійшли, а навпроти стримлять схили Ключа.

Для кращого огляду я іду на інший край і вилажу на дивну дерев'яну вишку, схожу на сторожовий пост. З її дощатого верху чудовий вид на обрив у бік Опору, з іще де-не-де засніженим хребтом Парашки на горизонті. Похмура погода, бліді кольори пейзажу, добрячий вітер та скрип хиткої опори додають якоїсь епічності... Я сиджу і злажу аж тоді, коли друзі вже зібрались і почали повільно йти далі.

ХРЕБЕТ КЛЮЧА

---

Хребет Ключа низький і досить пологий, вершини виражені слабо і майже повністю вкриті лісом. Домінуючою та найбільш відомою є гора Ключ, яка і дала йому назву... Тектонічно все це Сколівська скиба, до якої також належать вершини на другому березі Опору: Перехресна (892м), Кичера (938м), Дзял (899м) та Ясенець (883м). Однак ота її частина порізана долинами річок, в суцільну гряду не виокремилась і перетворилась на відроги вищих гір, зокрема хребта Парашки. А ця — порівняно монолітна і формує хребет Ключа.

На фото, зробленому по ходу маршруту, добре видно луки, які ми перетинали, а праворуч — шматок плоскої гори Червоні Береги. Сам хребет звідси здається темним, абсолютно рівномірним узвишшям. Око охоплює його не повністю — до світлого горба з меморіалом, який дещо випинається вперед, стаючи візуально більшим. Далі масив трохи завертає углиб, тож решта вершин під цим кутом не проглядається.

ПІДЙОМ

На детальних картах місцевості можна зустріти дивну гору Чертеж (704м), яка позначена просто посеред західного схилу, спрямованого в долину Кам'янки, хоча судячи по горизонталях там лише повільний спад висоти. Але перевірити що це таке не вдалося, бо наша експедиція передбачала пробивний підйом прямо на північний схил.

Якщо не рахувати Чертежа, то крайньою вершиною хребта можна вважати оцю точку, що нависає над галявиною. Вона не названа, не виміряна (висота в межах 880-890м), та й фактично лежить в рівень із гребенем. Але знизу гора помітна та гостра, що допомагає в орієнтації. Шлях простягається ліворуч від неї в ліс. Розтовчена вантажівками земля грудкувата і багниста, але йти тут нормально.

Біда в тому, що лісовозна дорога прокладена траверсом і зовсім не піднімається, закінчуючись десь далі вирубкою. А круті обочини, завалені камінням, були геть неприступними. Тому, побачивши за стрімким потічком більш-менш терпимий поворот направо, ми сходимо з неї в хащі і розпочинаємо найскладнішу ділянку маршруту.

Стара ґрунтівка безнадійно заросла. Спочатку по землі стеляться лиш трави й ожини, присипані снігом, згодом під ногами все частіше трапляються гнилі патики і гілля, а потім молоді дерева вже ростуть прямо посеред дороги. Наприкінці вона звужується до стежки, а тоді цілком зникає... Може через те, що нас було багато і ніхто не нив, а можливо тому, що я влипав і в гірші нетрі, підйом не здався аж надто неприємним. Але новачка це напевно би здемотивувало. Останній відтинок ми йшли навпростець лісом по торічному мокрому листі, поодинці розсіяні по схилі, поки нарешті не вибралися на той гребінь.

ГРЕБІНЬ

Вгорі ми перекусили та попили окропного чаю з термосів, а я встиг роззирнутись і подумати, що робити далі. Мені ця місцина вже знайома: жовті мітки з номером "500" ведуть з долини Кам'янки — так я виходив сюди минулого року. Можна було б повернути направо, спуститися вниз по маркованому маршруту (той схил не такий крутий, стежка добра) і детальніше дослідити тамтешній скельний район — вийшов би непоганий побічний квест на Острів Пасхи. Але підйом з неочікуваними хащами підіпсув графік, та й замість ганяти туди-назад на бачені камені мені хотілось оглянути нові локації.

Тож ми беремо вліво і йдемо вздовж хребта. Гребінь дуже рівний, протягом пари кілометрів нема жодної вершини. Ліс виглядає диким та густим, а стежина примарна та невтоптана. Марта з Ромком десь відстають, і ми їх чекаєм. Мережа не тягне, а довкола аж надто тихо. Десь внизу видніються старі буреломи, померзлі ожинники та малинники. Хоч ягід нема, чомусь згадується, що малину їдять ведмеді... Радує, що блудити тут ніде — треба просто триматися хребта, не сходячи вниз. Тому всі благополучно знаходяться, наша група збирається докупи і йде вперед.

ГОРА КЛЮЧ

• Абс. висота: 930м.
• Опис: Гора Ключ — основна вершина однойменного хребта, на диво не найвища, зате широка та масивна. Важкопрохідна і залісена, вона все ж доступна зі стежки, що йде схилом. На верхівці є скеля. Найімовірніше, назва походить від архаїчного "ключ" у значенні "джерело" — тобто гора, з-під якої тече вода.

Маркований маршрут оминає вершину мимо! Ніякого повороту чи підйому не видно, проґавити її легше легкого — так зі мною і сталося попереднього разу. Тепер же в нас був навігатор, а я наполегливо розглядав праву обочину. В бік відгалужується ледь помітна стежка, яка поступово набирає висоту і виводить на сам верх.

Сонце розсіює хмари. Хоч горизонт заступають рясні берези та гостроверхі смереки, але зі скелі через вузький просвіт можна поглянути на схід, в далечінь хребта. Щоправда, скоро краєвид зміниться — поряд внизу дзвенять бензопили, а лісорубам щось голосно кричить бригадир... Надивившись, ми спускаємося та йдемо далі. Втрапляєм у безмежне розкисле багно, яке вимісили колеса важкої техніки. Тут же зустрічаємо туристів, і район вже не здається таким диким. Старі бори чергуються з молодими березняками, гребінь ширшає, а стежка раптово забігає на плескату галявину.

МЕМОРІАЛ УКРАЇНСЬКИХ СІЧОВИХ СТРІЛЬЦІВ

На початках Першої Світової, 22 жовтня 1914р. австрійські бригади, що відступили зі Стрия та Дрогобича, зупинилися в Синьовидному — долина з вузьким проходом була вигідна для оборони. Намагаючись зайти із флангу і замкнути їх у котловині, 27 жовтня 1914р. російські війська окопалися на горі Ключ. Щоб не допустити оточення, командування висилає туди УСС — Українських Січових стрільців.

Бій відбувся 28 жовтня 1914р. Фінальна атака тривала п'ятнадцять хвилин: сотня була озброєна старими гвинтівками, а в окопах взагалі йшла рукопашна боротьба. Усуси вибили ворога і захопили вершину, при цьому 13 бійців загинуло, 14 поранено. Щоправда, перемога не покращила загального становища — російські частини невдовзі прорвалися південніше, тож вночі з 7 на 8 листопада 1914р. вся австрійська дивізія відступила ще далі.

Вбиті стрільці поховані на плоскому узгір'ї, наступному по хребту Ключа після власне вершини. На братській могилі споруджено кам'яний меморіал з хрестом і таблицею, де вписані прізвища, імена та звання покійних. Як дати смерті (похорону?) чомусь вказані пізніші числа — 2-4 листопада... Попри бойову історію, місцина дуже приємна, тут панують тиша та спокій. Навпроти стоїть лавочка, де ми влаштовуємо швидкий обід. Пригадую, як колись давно з татом і сестрою все було так само: я сидів, їв попиваючи чай і дивився на незворушний пам'ятник.

Після меморіалу йдемо недовго і десь за 500м сходимо з хребта вправо, стартуючи побічний квест на каньйон Ключа — як самодостатній об'єкт, він заслужено описаний в окремому звіті. Але неочікуване захоплення ущелинами та печерами відбирає майже увесь запас часу. Коли ми повернулися назад на гребінь, рухатися далі по хребту було вже пізно. Вирішуємо іти напряму в село Труханів — з того ж місця, де ми звертали на каньйон, але донизу протилежним схилом (вліво по ходу маршруту). Спуск тут крутий, тому стежина петляє зигзагами, хоча загалом досить хороша.

ГОРА ЯВОРИНКА

• Абс. висота: 940.5м.
• Опис: Гора Яворинка — найвища вершина хребта Ключа, стрімка з півночі й цілковито залісена. На поверхню виступають численні скелі. Назва походить від явора (білого клена).

За меморіалом гряда суттєво завертає на південь, простягаючись до Яворинки. Цього разу ми до гори не дісталися, але під час першої давньої мандрівки я її проходив. Той відрізок дороги пам'ятається мені більш диким та зарослим.

ГОРА ТИРСА

• Абс. висота: 884м.
• Опис: Гора Тирса — частково відкрита вершина хребта Ключа. Залісена із заходу, але з галявинами по інші боки. Назва походить від тирси: або в значенні місця, де пиляли ліс, або через візуальну схожість.

На перевалі між Яворинкою і Тирсою, майже по схилі останньої, іде сільська ґрунтівка Кам'янка-Труханів. Я її пам'ятаю з отої першої подорожі — ми ще думали тут звернути, але все ж пересікли дорогу і попрямували вперед. Гора тоді здалася відлюдною та неходженою... А цього разу побачив вершину лише здалеку під час спуску, коли петляюча стежина вибігла на маленьку полянку, встелену травами. Тирса випинається з лінії хребта на північ, тому звідси добре помітна. Хоча на фото здається, що до неї рукою сягнути, насправді шлях відрізає глибока долина потоку.

ДАЛЬНІЙ РЯД

Роздивляючись карту, можна зауважити, що всі вищезгадані вершини лежать на Львівщині. Міжобласна межа м'яко наближається до Тирси з південного заходу і потім йде більш-менш по гребені — через гору Терча (887м) до безіменної вершини 845м. За нею межа простує на північ, а хребет тягнеться далі на схід, тож крайня гора Іванчукова (822м) знаходиться вже повністю на Франківщині.

Цей віддалений ряд проглядається зі скель Довбуша. Він по пам'яті з давнього маршруту наче прохідний, але майже весь безпросвітний: порослий тінистим ялинником, щільною бучиною і рясним підліском. В ті часи, без навігаторів і детальних карт ми там суттєво зблудили. Сьогоднішня вилазка не передбачала відвідування східної частини, та й я не надто жалкував, що не потрапив туди, — роззирати темний масив на відстані мені здалось цілком достатньо.

ОКОЛИЦІ І ВАРІАЦІЇ

---

Хоча мета маршруту досягнута, можна і не зупинятись на тому, особливо якщо в запасі ще є час. Можна знайти довкола й інші цікаві об'єкти чи заняття, та повніше використати переваги локації. Якщо ж навпаки бракує сил чи часу, або просто не хочеться іти ще раз тим шляхом, маршрут можна дещо спростити.

З ВЕРШИН І НИЗИН

Окрім скель, зазначених у ході розповіді, на хребті Ключа можна відшукати й інші, менші відомі. Місцевість просто насичена скельними утвореннями, які сконцентровані окремими групами, але більшість з них ховається десь по хащах і майже ніде та ніким не згадується. Тому тут є що досліджувати не на один похід.

Популярною у туристів є долина Кам'янки, куди сходять південні схили, — вона разом з прилеглими об'єктами детально описана у звіті про Кам'янецький водоспад... На північ від хребта розкинулося довге село Труханів, де можна оглянути дерев'яну церкву Святого Миколая 1830р. Хоча поряд збудували новий мурований храм, старий теж осучаснили ядучими матеріалами з блиском і шиком. Мілка річка Тишівниця тече селом трохи нижче, для купання не зручна.

ШЛЯХИ СКОРОЧЕННЯ

Єдине вагоме скорочення маршруту — це зрізати шлях від залізничної станції до моста через Опір, щоб не робити гака дорогою. Поміж поля та городи веде стежка, де я колись ішов. Тоді там паслися корови, ґелґотіли здоровенні індики, а пізніше вона увігналась у густі бур'яни. Але все-таки швидко вивела до кладки.

Якщо ж брати до уваги суто хребет і не прив'язуватися до Верхнього Синьовидного, то найлегше піднятися на гребінь з іншого боку, від Кам'янки. Цей маршрут маркований і пролягає через Острів Пасхи, що вже був згаданий тут і описаний у відповідному звіті... Є ще кілька варіантів з долини річки Лужки (притоки Кам'янки) та Труханова, які передбачають вихід зразу на середину хребта — на відтинок меморіал-Тирса. Їх варто розглянути для відвідин більш дальніх районів.

ПОВЕРНЕННЯ НАЗАД

Стрімкий спуск по лісі різко закінчився околицею Труханова. Вибоїста дорога проминула широкі лани з рідкісними хатками, і ми дісталися малої сільської площі коло церкви. Там же стояв магазин та столики, де всі нарешті закупилися їжею-питвом та відпочили. Наш план заночувати тут і йти завтра на скелі Довбуша зазнав краху — в Труханові ніхто не здавав житло. Тож ми дочекалися вечірнього автобуса (курсує 4-5 раз на день), який завіз нас прямесенько до Львова. Наступного ранку довелось їхати сюди ще раз, щоб потрапити на славнозвісне Бубнище, але то зовсім інша історія.

ВІДРО ДЬОГТЮ

---

Іноді звіт про подорож може скласти хибне враження, що об'єкт — просто рай небесний. Даний розділ призначений розбити рожеві окуляри. Це відро дьогтю в бочку меду. Негативні моменти і мінуси, побіжно згадані і не згадані в основній частині, тут подані детально, як гола неприкрита правда. Обережно, можлива ненормативна лексика! Присутні зло і ненависть, такі нетипові для туристичного звіту! Слід мати це на увазі, перш ніж читати далі »

ВИСНОВКИ

---

Хребет Ключа є хорошим варіантом як для гірської прогулянки, так і тривалішого дослідження. Стежка по гребені дещо заросла, але помітна та маркована, є можливості під'їзду автомобілем для скорочення шляху. Вершини низькі, пологі та залісені, тому хребет варто відвідати лиш заради скель, або як місце бойової слави. Похід з Верхнього Синьовидного передбачає рух через різнорідний ландшафт: селище, річку, поля і нарешті ліс зі стрімким підйомом, а повернення — іншою дорогою в Труханів. Він цікавий як альтернатива, однак у разі першої подорожі найкраще підкорити Ключ з другого боку, у поєднанні з Кам'янецьким водоспадом та околицями.