Серединний хребет [похід з Сопота]

• Об'єкт: гірський хребет.
• Максимальна висота: г.Виднога, 1132м.
• Орографія: Зовн.Карпати —> Сх.Бескиди —> Скол.Бескиди.
• Район: Сколівський/Дрогобицький.
• Опис: Серединний хребет — цілковито залісений хребет, найбільш дикий і важкопрохідний на Львівщині. Назва походить від його розміщення. Це частина туристичного маршруту Сколе-Майдан, що зараз безнадійно заросла. Дводенний похід з Сопота передбачає ще гірші локації і призначений показати, як туристам бажано не йти.

ЗАМІСТЬ ВСТУПУ

---

Згідно із задумом, це мав бути легенький відпочинковий похід: спочатку відвідати два найвищі водоспади Львівщини — Сопіт та Лазний, — а тоді лісом пробитись на Серединний хребет, де проходить маршрут Сколе-Майдан. До вечора планувалося неспішно йти ним у зворотньому напрямку Майдан-Сколе скільки зможем, а на другий день спуститись по хребту Парашки (я навіть наївно думав ночувати аж під Парашкою, а пообідати вже в місті). В цих дальніх районах Сколівських Бескид я ще не був, тих водоспадів не бачив, тому ідея взяти все за раз видавалась заманлива.

У спеку річки тут помітно міліють, а водоспади виглядають слабенько. Через оце, а також щоби трошечки додати екстриму, було вирішено йти в дощ — 25-26 червня 2015 року я, Богдан і Юра з одним наметом таки сюди вирядились. Та ніхто не міг передбачити, наскільки складною і люто-брутальною виявиться подорож...

Звіт оглядовий: з описом маршруту і місцевості, позитивних і негативних вражень, частково з часовими затратами. Маршрут описано нетипово у зв'язку з його неадекватністю. Всі використані фотографії власні, за кліком доступні фото в більшому розширенні.

КАРТИ

---

В даному розділі представлено:
1. Карту доїзду автомобілем зі Львова до початку маршруту.
2. Карту самого маршруту зі згаданими в звіті об'єктами (частково не позначений через відсутність орієнтирів).

СТАРТ І ВОДОСПАДИ

---

ЯК ДОБРАТИСЯ?

Хребет Серединний територіально лежить у Сколівському районі, хоча крайні північні відроги та село Майдан — це вже Дрогобицький. Ідучи маршрутом, спочатку ми теж відвідали окраїни тих двох районів: водоспад Лазний біля села Довгого на Дрогобиччині, та водоспад Сопіт біля однойменного села на Сколівщині.

Село Сопіт, звідки почався наш похід, віддалене від світу і досить-таки глухе. Однак туди їздить прямий автобус зі Стрия, яким я вже користався, коли ми піднімались на Парашку з Корчина. Сільські рейси не завжди надійні, але це вже другий раз, коли він не підводить, що дуже радує. Тому добирання виходить чітким і ефективним:

• 07:10. Виїзд з головного вокзалу Львова регіональним поїздом Львів-Мукачево;
• 08:15. Приїзд в Стрий на залізничний вокзал;
• 08:30. Виїзд зі Стрия маршруткою Стрий-Сопіт (автовокзал знаходиться зразу біля залізничного);
• 10:10. Приїзд в Сопіт на кінцеву зупинку — початок маршруту.

Єдине, що дорога під кінець страшенно роздовбана й горбата. Автобус на ямах кидало так, наче шлюпкою в шторм — мене аж укачало, вперше з часів молодших класів. Я то пересідав наперед, то ставав до вікна подихати свіжим вітром, але не помагало нічого. Мені здавалося, що якщо зараз він не спиниться, то я обригаю тут всі стіни... Та все минулось, і ми успішно вийшли в прохолодний карпатський ранок. Дощ майже не крапав, але надворі було дуже похмуро та вогко.

Та яким би покоцаним не здавався шлях, цей варіант найкращий. Через Дрогобич-Борислав-Східницю є сполучення з селами Майдан та Довге, але Сопіт тут не при справах — навіть якщо раптом сюди щось їздить, то раз в століття і то може. Є маршрутки зі Сколе, але тоді для подорожі з обласного центру виходить зайва петля. Загалом я не знаю, як інакше без автомобіля доїхати сюди вранці за три години зі Львова, і не знаю чи взагалі реально.

ПОЧАТОК МАРШРУТУ. ЗУПИНКА В СОПОТІ

Проґавити її неможливо — це кінцева, і на ній всі виходять. Шофер озирає через дзеркало салон, а в автобус залазять люди, що вже чекали надворі. Він довго не затримується і зразу їде... Можливо в цьому значний вплив погоди, але видок тут досить депресивний: дерев'яна засмічена буда, іржавий трактор під мокрими деревами, обвислі дроти, що наче тягнуться до далеких байдужих гір у тумані. Маленьке загублене село.

ПОБІЧНІ КВЕСТИ. ДВА НАЙВИЩИХ ВОДОСПАДИ ЛЬВІВЩИНИ

Варто зауважити, з назвами тут не бавляться. В селі Сопіт тече річка Сопіт, а на її притоці водоспад Сопіт. Саме туди ми попрямували перш за все, а оскільки він дуже гідний і красивий (вже не кажучи, що то самостійний водний об'єкт, другий по висоті водоспад у Львівській області), то цей коротенький маршрут і саму локацію описано в окремому звіті — як побічний квест на Сопіт. Надивились ми на нього досхочу і неспішно, але справились якось швидко:

• 10:10. Вихід із сопітської зупинки вглиб села, ходьба вулицями і лісом;
• 10:50. Прихід на водоспад Сопіт, оглядини, відпочинок і сніданок бутербродами;
• 11:45. Вихід від водоспаду в село тією ж дорогою (назад ми йшли скоріше і впевненіше);
• 12:15. Прихід на ту саму автобусну зупинку.

Замість прогнозованої зливи ледь-ледь накрапав дощик, водоспад своєю могутністю перевершив очікування, часу лишалось вдосталь — тому початок задався на славу. Сопіт детально описаний у відповідному звіті, а ми продовжили рух по задуманому шляху.

Водоспад Лазний, який ми відвідали потім, знаходиться на потоці з аналогічною назвою Лазний поблизу села Довге. Але з села Сопіт добиратися теж відносно нескладно. Цей неоднозначний маршрут і локацію заслужено описано в окремому звіті (як-не-як, вражаючий і перший по висоті водоспад у Львівській області) — як побічний квест на Лазний, що по суті став початковим відтинком основного маршруту. Три години вистачило на все, а тривалість походу сама по собі розділилась рівними періодами по годині:

• 12:15. Вихід із сопітської зупинки за село, ходьба полем і берегом річки Стрий;
• 13:15. Поворот в ліс, довге і марудне петляння потоком;
• 14:15. Прихід на водоспад Лазний, оглядини, відпочинок, купання і сушка;
• 15:15. Вихід від водоспаду далі в гори.

Чоботи на той час вже були безнадійно мокрі і розкислі, щоправда, захоплення водоспадом перекреслювало ці неприємності цілковито. А в порівнянні з подальшим лютим злом вони взагалі забулися. Лазний детально описаний у відповідному звіті, а ми почали дертися вверх, ще не знаючи, чим то обернеться...

ЩАВЛЕВА ГРЯДА

---

На шляху до мети лежить ще один невеликий гірський хребет. Назва "Щавлева гряда" неофіційна, призначена якось обізвати вереницю залісених і защавлених вершин: Щавина — Великий Верх — Щавник. Тектонічно це скиба Парашки, однак в плані рельєфу невідомо, чи вважається дана гряда продовженням її хребта. Бо від самої Парашки цей дальній ряд гір відрізаний неілюзорно глибокою та широкою долиною річки Крушельниця, через що не сприймається як єдине ціле з основним хребтом. Тай туристам гряда практично невідома. Тому в рамках даного звіту її названо таким чином.

ПІДЙОМ

Стежка блякла, іноді непомітна, а петляє як тікаюча змія. Однак промаркована добротно — аж дивно, хто у цих дебрях так рясно мітив червоним дерева кожних кілька метрів. Місцевість на шляху швидко змінюється: ми йдемо то глибоким каньйоном з потічком, то серед гладких зелених буків, то поміж колючих гілок і рудої хвої... Разів зо три здавалось, що вже вершина, але знову і знову підступно з'являвся новий підйом.

Окреме слово варто сказати про погоду. Дощ не падав, але було надзвичайно волого. Довкола лежав густий туман, та не біло-молочний, а сірий як дим заводу — здавалось, наче ми йдемо всередині грозової хмари. Десь гримів грім. Ліс через це виглядав могутнім і трохи загрозливим, ніби природа концентрує свої сили для масштабної стихії.

ГОРА ЩАВИНА

• Абс. висота: 1036м.
• Опис: Гора Щавина — нічим не примітна залісена вершина Щавлевої гряди. Назва походить від альпійського (карпатського) щавелю.

Тут не видно нічого, крім густого лісу. Імовірно, що на сам вершечок ми і не потрапили, вибравшись на хребет десь трохи нижче. Далі по гребеню вела стежка вже із жовтим маркуванням. Йшлося тепер легше, але безнадійно промоклі ще на Лазному ноги давали про себе знати. Тож на аскетичному привалі з консервами і хлібом я не втримався та перезувся в теплі нові кроси та шкарпетки (дарма, як виявилось, дуже дарма). Оця крапелька комфорту вкупі з підігрітим чаєм хоч ненадовго, але розвіяли відчуття суцільної вогкості та непривітної холоднечі.

ГОРА ВЕЛИКИЙ ВЕРХ

• Абс. висота: 1177.5м.
• Опис: Гора Великий Верх — найвища вершина Щавлевої гряди, значно залісена, але з окремими просвітами з південного боку. Назва вкрай типічна як на Карпати і походить від відносного розміру.

Стежка по хребту вивела нас на її вершечок. Тут ліс дещо розступався, і якщо попрямувати далі в сторону наступної гори Щавник, то могло б бути видно Парашку. Але зараз за густою пеленою туману не розгледіти навіть дерев по другий бік полянки, а про якісь далекі краєвиди я вже не кажу. Та й нам по маршруту в інший бік — зараз слід залишити цю гряду, щоб по перемичці перейти на Серединний хребет в район гори Виднога.

Самотня жовта мітка пропонує простувати донизу серед щільних колючих ялин. Намагаючись знайти хоча б ще один дороговказ, ми тут немало прокружляли в марних пошуках, після чого вирішили просто йти в приблизному напрямку. Спускаючись з Великого Верху, ми мінімально заблудили. Ця втрата стежки вилилась у кількагодинний щонайдикіший треш, який в правдивих барвах не може бути описаний культурно, через що винесений у відповідний розділ... Коли ми нарешті вийшли на перемичку і побачили на дереві облізлий жовтий знак, я вітав її як чудо із чудес і кричав "Міткааа!". Хоча стежки фактично ніякої не з'явилось, але порівняно з неймовірними попередніми хащами то була наче автострада.

НОЧІВЛЯ

Ми й так втратили надто багато часу. А потім знову облажались: сплутали безіменний плескатий горбик з Видногою і звернули геть з перемички. Навіть зрозумівши помилку, все ж продовжили спускатись навмання, поки не зійшли в глухий тупик із двох каньйонів. Підніматись назад не було жодних сил і бажання, темніло з кожною хвилиною, тому тут ми зупинились на ночівлю. Так і не дійшовши за цілий день до Серединного хребта.

Спалося чудово. Добротний намет, поставлений на купу дрібного гілля, зберігав сухість і тепло. Звірі, чиї сліди ми зустрічали, не давалися чути. Але на ранок... Кожен мав по дві пари взуття, та я незавбачливо угробив свої за перший день. За ніч жодна не висохла, і на ті закоцюблі мокрі кайданки страшно було дивитись, не то що взути. Крім того, за вечерю та сніданок я заточив під нуль всі запаси. Фотоапарат відсирів і здох. А нас ще чекав довгий непростий шлях.

СЕРЕДИННИЙ ХРЕБЕТ

---

Серединний (Середній) хребет суттєво віддалений від цивілізації і вкритий густим лісом, він наче вклинюється углиб посеред інших гір, теж диких та зарослих. Таке положення посередині, імовірно, і дало йому назву. Ще одне найменування — Мальманстальська складка — звучить дуже заковиристо і не по-нашому. Походить від колишнього німецького поселення Мальмансталь, що існувало поряд в долині.

Тектонічно до цієї скиби відносяться і окремостояча гора Липовали (944м), і ще дальша гора Буковська (998м), що відрізані річками Рибник-Майданський та Рибник-Зубриця. А власне Серединний хребет тягнеться від села Майдан на південний схід, поступово набираючи, а потім скидаючи висоту... На фото з Парашки (тут на передньому плані полонина Задня Прогаль) він виглядає як темна верениця вершин по центру, найбільша і "найгостріша" з яких — це Виднога. Але гори від самого Майдану аж до Видноги настільки невиразні та одноманітні, що навіть не мають назв. Принаймні, на всіх бачених детальних картах позначено лише зростаючий ряд відміток: 872м, 906м, 1006м, 1057м.

ПІДЙОМ

Вранці туман розсіявся, і здатність орієнтуватись значно покращала: трохи вище місця ночівлі за деревами уже проглядався хребет, до якого вчора ми не дійшли. Наша дорога із Сопота не передбачала відвідання всіх тих безіменних вершин, а виводила прямо в центральну пікову точку. Тому підйом видався стрімким і повільним, зате мітки тут траплялись частіше, та й маршрут в порівнянні зі вчорашнім пеклом здавався легеньким. А льодяні мокрі шкари за той час позручнішали і потепліли — взуття ніде так добре не сохне, як на ногах.

ГОРА ВИДНОГА

• Абс. висота: 1132м.
• Опис: Гора Виднога — найвища вершина Серединного хребта, залісена і досить стрімка. Однак легкопрохідна і з відносно хорошими стежками, бо тут пересікається декілька туристичних маршрутів. Походження назви неоднозначне: можливо споріднена з "видно", а можливо з "віднога" — себто як відгалуження іншої гори.

На Виднозі набито тих табличок, як хрестів від нечистої сили. Мітки, вказівники зі стрілками во всі боки, числа і назви маршрутів, відстані і часові оцінки — то наче компенсація за всю дорогу, прямо маркерний джек-пот. Рай заблудлого туриста. Настрій аж піднявся. Небо геть прояснилось, злегка пригріло сонце через тінисті дерева. Ми зупинились ненадовго, щось весело обговорюючи, а тоді пішли далі... Але стежка, спочатку помітна, поступово гіршала. Почали знову траплятися повалені дерева, а кущі дерлись об ноги. Краєвид зі щільних стовбурів і рясної зелені анітрохи не урізноманітнився. Минули якусь безіменну вершину 1121м. Непробудна дич вже помалу остогидала.

ГОРА ПАНІВАЛЬКОВА

• Абс. висота: 1112м.
• Опис: Гора Панівалькова — дика залісена вершина Серединного хребта. Важкопрохідна і в хащах, а подоба стежки огинає її по схилу. Походження дивної назви невідоме.

Дебрі знову лютішають. Панівалькову ми обійшли справа по ходу маршруту. Вляпалися в багно просто на її схилі. Земля тут вся мокра, але хоча б маленького джерельця нема ніде. Пізніше на шляху з'являються валуни і каменюки, але загалом все одноманітно.

ГОРА ХРЕСТОВИЙ ВЕРХ

• Абс. висота: 1070м.
• Опис: Гора Хрестовий Верх — плеската вершина Серединного хребта, з одного боку залісена, а з іншого суттєво вирубана. Прохідна, але стежка погана. Назва очевидно походить від слова "хрест", але нічого схожого чи натякаючого там немає.

На вершині навіть стояла відповідна табличка. Правий схил Хрестового Верху по ходу маршруту випиляний наніц, але видноколо не надто райдужне — можна погледіти вниз на довгу вирубку та на сусідню гору з лісом. От і вся краса. Тут ми міняємо напрям: замість переважно південного тепер будемо рухатися у східному.

ГОРА КЖИВИ ВЕРХ

• Абс. висота: 1072м.
• Опис: Гора Кживи Верх — кострубата й плеската вершина Серединного хребта, залісена ще й сильно поросла кущами. Прохідна, але стежка дуже погана. Назва — трансліт з польської "Кривий Верх", що імовірно походить від нерівної форми гори.

Завалені стовбури, пологий невиражений гребінь, ожини-папороті-лопухи і майже ніякої дороги — це все про Кживи Верх. Трохи зійшовши донизу, я почав йти все гірше і гірше. Злосно натер палець за сьогоднішній день, ще й добив кроси — довелось їх лишити на згниття і далі йти в гадах, які увесь час бовталися на рюкзаку, але досі не висохли. Спуск через чергову безіменну вершину 1057м (то вже друга вершина з такою самою висотою), стрімкий і зі ще більшою кількістю перешкод, нарешті вивів нас на перемичку, де ґрунтова автомобільна дорога вже піднімалася на Парашку.

ВАРІАЦІЇ

---

Якщо бракує сил чи часу, або просто не хочеться іти ще раз тим шляхом, маршрут можна дещо спростити.

ШЛЯХИ СКОРОЧЕННЯ

Перш за все варто сказати, що рецепт найефективнішого скорочення простий — не блудити. Ібо найбільше часу ми проґавили саме через це. Щодо полегшення власне маршруту, то варіантів є декілька.

1. Пропустити водоспад Сопіт. З автобусної зупинки можна зразу йти на Лазний. Хоча як на мене, то ідея безглузда, бо прогулянка туди-назад разом з посиденьками на фоні шумлячих струменів зайняла нам всього дві години. Тай дорога тут в порівнянні з подальшими нетрями — це просто райська стежинка. Тому минати його не варто. (Якщо ж стартувати не з села Сопіт, а з Майдану чи Довгого, тоді цей варіант можна обміркувати.)

2. Пропустити водоспад Лазний. Якщо глянути на карту, то можна помітити, що з водоспаду Сопіт є прямий шлях зразу на гору Великий Верх. Це дозволяє зрізати гігантську петлю (повернення в село, дорогу на Лазний, підйом на Щавину, похід по гребені Щавлевої гряди) і значно скоротити маршрут. Але Лазний — дуже гідний об'єкт, і перш ніж його оминути, будучи в таких близьких районах, слід раз сім подумати.

3. Пропустити обидва водоспади і Щавлеву гряду. Найлегше — це добратися в Майдан і пройтися по канонічному маршруту в Сколе через увесь Серединний хребет. Але то вже зовсім інша історія. Тай щиро кажучи, якби я не відвідав жодного водоспаду і витримав це все, щоб споглядати лише дикий безперервний ліс, я би був дуже розчарований.

ДОВГА ДОРОГА ДОДОМУ

Наприкінці Серединний хребет "порадував" тим, що навіть коли він скінчився, цивілізацією і не пахло. Шлях на Парашку через Задню Прогаль — такі відкриті тягучі галявини — став для мене фатальний. Ще десь від гори Кживи Верх я періодично почав відставати через знесилення, бо весь день не їв і майже не пив: гризти чуже печиво не міг, бо сухе, а води не було. А тутешнє сонце і підйом мене геть добили. Зневоднення досягло апогею і я ледве плентався. На Парашці Бодя і Юра останній раз мене почекали, а далі прискорено повалили на поїзд (тяжко, але успішно встигли). В мене ж у думках та мріях були лиш вода, їжа і дім; ні на шо я не дивився і йшов повільно як зомбі по знайомому хребту. В Сколе спустився запізно, зжер абищо на вокзалі і сів на маршрутку. У Львів добрався затемна, а ноги на той час так боліли, що я чвалав як поламаний, привертаючи увагу перехожих.

ВІДРО ДЬОГТЮ

---

Іноді звіт про подорож може скласти хибне враження, що об'єкт — просто рай небесний. Даний розділ призначений розбити рожеві окуляри. Це відро дьогтю в бочку меду. Негативні моменти і мінуси, побіжно згадані і не згадані в основній частині, тут подані детально, як гола неприкрита правда. Обережно, можлива ненормативна лексика! Присутні зло і ненависть, такі нетипові для туристичного звіту! Слід мати це на увазі, перш ніж читати далі »

ВИСНОВКИ

---

Серединний хребет яро не рекомендується для прогулянкових мандрівок. Попри те, що це частина відомого маршруту Сколе-Майдан, теперішній його реальний стан жахливий. Стежка дуже заросла, подекуди навіть відсутня. Всі вершини практично цілковито залісені, і в жодному місці не видно ніяких краєвидів. Похід з села Сопіт ще більше ускладнює і заплутує дорогу додатковою гірською грядою, з якої по перемичці слід вийти на Серединний. Передбачає відвідання двох цікавих малознаних водоспадів — Сопоту і Лазного, — а також довжелезну ходьбу дикими хащами та повернення через хребет Парашки. Хоча бажано обмежитись самими водоспадами і взагалі сюди не пхатись, особливо в дощ з туманом, ну хіба що в рамках хардкорного походу на витримку.